Падаю, падаю, з неба на землю падаю. 
І, падаючи, все хороше, що було між нами, згадую. 
Все те минуло, ось прийшла зима – 
І я лишився один, і ти лишилась сама. 
Ми добре бачимо те, чого насправді немає, 
А те, що є, ні ти, ні я чомусь не помічаємо. 
Все те, що було добрим, раптом стало поганим – 
Життя покрилось туманом…

Ой туман яром, пшениченька ланом, в долині овес…

Моїм словам ти більше не маєш віри, 
Для мене твої сині озера перетворилися на чорні діри. 
Кохання, бажання – слова із пісні. 
Хоч ми співали разом, та пісні були різні. 
І я літав разом із вітром у часи розлуки, 
А ти тримала, ти в’язала руки. 
Мої суниці – твоя калина. 
Для мене – гори, тобі – долина…

В долині овес… 
Та не по правді ж, молодий козаче, зо мною живеш.

Ну от і все – ми розбігаємося в різні кінці одного світу. 
Ніхто не знає, що робити – плакати, або радіти. Як діти. 
Дурниці! Яка різниця? Тепер це все не має значення! 
Ми навіть не сказали одне одному “прощай”, 
Ми не сказали “до побачення”! 
Ти залишилася одна, а я пішов за другою – 
Мені добре з нею, їй добре зі мною…

Зо мною живеш… 
А як прийде вечір, щей тьомная ж ночка до другої йдеш. 
До другої йдеш… 
А до мене стиха, стиха потихеньку голос подаєш.

Голос подаєш… 
Обсади ж ти, мила, моя чорнобрива, черешнею двір. 
Черешнею двір… 
Щоб вітер не заходив, ой щоб не заносив голосочок твій. 
Голосочок твій… 
А я вже садила, часто й поливала, не приймається. 
Не приймається… 
А уже ж наше вірне женихання все й минається.