(Сл. Григорія Чубая)

У здивуванні знов стою німому:
Чи все то сон, чи справді наяву?
...З гілок вишневих — дивних космодромів —
Бруньки злітають листям в синяву.
Бруньки злітають листям і суцвіттям,
І бродить вітер садом навмання...
...Про весни думаю.
І думи верховіттям
Збивають з неба сонце пізнання.
І сонцем тим забризканий, облитий,
Позбавлений і спокою, і сну,
Бажаю,
прагну,
хочу я відкрити
Свою, ніким не бачену весну.
Щоб з нею йти крізь осені і зими,
Щоб в ній свою весняність зберегти.
Свою весну — тривожну, незбориму,
Де теплоти — на всі-усі світи.
Свою весну, замріяну, нехитру,
В усмішці, в слові, в помасі руки.
Де б в синій гриві здибленого вітру
Заплутувались білі пелюстки.
Де все було б: і цвіт, і проростання,
І перший грім, і радість, і любов.
...Щоб перед нею стати в здивуванні
І думати про неї знов і знов.