А ти живеш собі десь там і зовсім не знаєш, 
Як я без тебе тут помираю, як загниваю… 
Як потрохи з’їдає щоденна турбота, щоденна гризота… 
Як затягує мене чорне болото…

Я забуватиму тебе повільно… 
Але, рано чи пізно, я викину тебе із серця… 
Небагато мине – і стану від тебе я вільним – більше не божевільним… 
А тим часом життя пронесеться…

Ти отримуєш мої листи і складаєш у пачку… 
Хоч би раз прочитала – нехай і без інтересу… 
Я той дикий маньяк, що пише листи до своєї маньячки… 
І у кожному слові – констатація шоку, концентрація стресу…

Я забуватиму тебе повільно… 
Але, рано чи пізно, я викину тебе із серця… 
Небагато мине – і стану від тебе я вільним – більше не божевільним… 
А тим часом життя пронесеться…