Я так давно не бачився з тобою… 
Все валиться з рук – я нічого не можу робити… 
Ти маниш мене собою, чаруєш мене собою, 
Та краще було б, мабуть, мене просто вбити… 
Збудувала для мене замок своїми руками… 
Такий неміцний, бо замість каміння – повітря… 
А те, що в’ється між нами, а те, що б’ється між нами, 
Кидає у прірву, штовхає на вістря, штовхає на вістря…

Воно паралізує, наче погляд кобри… 
Воно то манить, то відштовхує, то зве… 
Я кохаю тебе – і мені від цього добре! 
Але ти не кохаєш мене… 
Але ти не кохаєш мене… 
Але ти… 
І мені від цього зле!

Ти знов переносиш важку гнітючу поразку… 
Ти знаєш, що я не піддамся жодного разу… 
Я вдягаю холодну маску, не відповідаю на ласку – 
І це дратує тебе, і це доводить до сказу!… 
Я заманював тебе до пастки своїми словами… 
Я розкидував сіті, яких ти не оминула… 
А те, що вилось між нами, а те, що билось між нами, 
Ще й досі живе, ще й досі про нас не забуло…

Воно паралізує, наче погляд кобри… 
Воно то манить, то відштовхує, то зве… 
Ти кохаєш мене – і тобі від цього добре! 
Але я не кохаю тебе… 
Але я не кохаю тебе… 
Але я… 
І тобі від цього зле!