Знов причарувала в місті ніч 
Самотою віч-на-віч. 
Плаче за вікном останній дощ, 
Знає він, що 
Разом з ним сьогодні плачу я, 
Бо бурхлива течія 
Несе на скелі човник наших мрій, 
Коханий мій. 

Мушу я забуть тебе давно, 
Шепочу знов і знов, 
Що не зійшовся на однім тобі 
Білий світ. 
Господи, минуло стільки літ, 
Але я признатись в тім 
Собі боюся , що тебе зову 
Уві сні і наяву. 

Повернись, повернись, ніч шепоче мені, 
Повернись, повернись, плаче дощ на вікні, 
Але знаємо ми із тобою давно, 
Що розбите кохання — чарівнеє скло. 

Повернись, я cобі шепочу, 
Але ми із тобою, мов краплини дощу, 
Що летять з висоти і ніколи в житті 
Жодна з них до небес не злетить. 

Стану я мудрішою колись, 
Тоді мене зустрінь, подивись, 
Як збудувала з іншим я свій храм 
На піску. 
Тепер забуть не можу день за днем, 
Як цілував ти мене, 
Повернись коханий мій, молю, 
Боже, що я роблю? 

Повернись, повернись, ніч шепоче мені, 
Повернись, повернись, плаче дощ на вікні, 
Але знаємо ми із тобою давно, 
Що розбите кохання — чарівнеє скло. 

Повернись, я cобі шепочу, 
Але ми із тобою, мов краплини дощу, 
Що летять з висоти і ніколи в житті 
Жодна з них до небес не злетить. 

Знаю я, розтане сніг, 
Бог простить мені той гріх, 
І навчить мене без тебе 
Жити знов. 
Але вже в чарівних снах 
Не злечу я, наче птах. 
Марно кличу я тебе: 
“Повернись, повернись!” 

Повернись, я cобі шепочу, 
Але ми із тобою, мов краплини дощу, 
Що летять з висоти і ніколи в житті 
Жодна з них до небес не злетить.