I

Моя Пенелопа! Я, по-перше,

далеко. Я був парубок моторний.

Лелеки бачили, як рушив я на південь,

рушив я на південь, бо набридло все.

До того ж те, що далі завжди краще ніж те, що поруч

Твоя краща здобич – ще не здобута здобич.

Диви-диви-диви – які жовті жнива під обрієм

А ті, що під ногами вже стомлені, зломлені

Рушив я на південь, були поруч люди

Казали: тік-тік-тік, рушимо швидко.

Усюди буде нам дім. Усюди небо нам стеля.

Пливи-пливи, мій корабель, корабель пливи...

Тікаю

 

II

Плили ми морем. Бачили гори.

Великі, до неба. Чули там гомін. Моря

стогін. Хвилі кричали, як діти, що вночі

плачуть у розпачі. На це диво дивились ми довго.

Потім набридло. Люди казали,

що далі будуть хвилі гучніше, море синіше

жнива жовтіші. Так і було, поки не

опинялись ми поруч. Краща здобич – ще не здобута здобич

Плили ми далі. Мріяв я – тобі розповім,

як воно – збирати вдень сльози, щоб

ніччу пити їх серед пустель сивих.

Пливи, пливи мій корабель, корабель, пливи

Тікаю

 

III

Моя Пенелопа! Я вже не пам’ятаю,

хто ти. Кого повиваєш зараз та хто поруч плаче.

Я питаю, у відповідь виють болота.

П’ють свої сльози, питають: хто там, хто там...

Чому істота тягне за собой хвору душу

Рушив я на південь. Тепер мушу шукати північ.

Колись були люди поруч. Люди...

Залишив їх під обрієм стомлених, зломлених

Те, що поруч цінуєш, поки не втратиш дотик

Лелеки бачили все, хто з них ти, Пенелопа?

Може, було так, може це росповіли пустелі

Поки пливе мій корабель-корабель, пливе

Тікаю