Із-за обрію над полем сонце випливало 
А на полі спозаранку мати жито жала
Та й звернулася до сонця, та його питала
Про єдиного синочка, що з війни чекала
Ой ти, сонечко, ласкаве, ти нас зігріваєш
І з гори ти нашу грішну землю оглядаєш
Усе бачиш, усе чуєш, все на світі знаєш
Де синочок мій єдиний чи мені підкажеш?” 

А на полі біля жінки той сусідка була
Як зверталася до сонця взяла i почула
Так спитала що ти кажеш, чи може забула,
Що пройшло уже п’ять років, як війна минула?
Як живий був твій синочок чи б не повернувся
Чи гадаєш ти до дому стежки він забувся
Чи ти думаєш саму б тебе він полишив
Певно десь у буряні вiн голову схилив?

Також поруч жито жав чоловік сусідки
Та і дуже йому жаль стало тої жінки
Вiн промовив до дружини облиш бідну мати
Бо від горя може легко розуму не стати
Зовсім я не божевільна мати їм сказала
Нащо кажете, що вмер він, хіба я не знала,
Через те, що він не поруч, то вже не любити?
В моїм серці мій синочок завжди буде жити!”

Приспiв:
Він для мене подих вітра, що ласка обличчя
А струмок бринить, немов, голос його кличе
А ріка блищить на сонці – то усмішка сина
Не утримає ніколи рідного могила!