Другий рік місто косить чума. 
Не працюють навіть борделі й тюрма. 
Скінчився хліб, скінчилась вода. 
З культурного життя - лише хресна хода. 
Ходимо, кличемо святих отців. 
На зворотньому шляху підбираємо мерців. 

Папське ім’я втрачає силу і міць. 
Відьми звільняються з робочих місць. 
Сенс ворушити цю каламуть? 
Що тут гадати? Всі й так помруть. 
Яка різниця, що скажуть зірки? 
Середні віки такі Середні віки. 

І тоді єпископ приходить у єврейський квартал, 
І говорить: «Хто з нас не гине за метал? 
Усіх нас нищить небесний терор, 
Усіх нас винесуть в чорний коридор. 
Світла немає. Відсутня мета. 
Саме час починати свята». 

І тоді лунає барабанний бій, 
І підіймає з землі ремісників і повій, 
І затягує нас у свою круговерть. 
Тих, хто помер, не лякає смерть. 
Не лякає жодна з її образ. 
Боятись тут варто хіба що нас. 

І ми одягаємо пір’я й хвости, 
І змащуємо кров’ю натільні хрести, 
І палимо на вулицях свого сатану, 
І оголошуємо небесам війну, 
І водимо процесії довкола вогнів. 
Все, що в нас є - це народний гнів. 

Клади на обличчя пудру й грим. 
Ніколи не пізно померти молодим. 
Ніколи не пізно змінити ім’я. 
Про мене свідчитиме тінь моя. 
Але ніколи й нікому не кажи про це. 
Смерть не пізнає нас у лице.