Я поливав щодня оливою город, Вже сорок літ підряд з великої каністри, Казали тато, що прокинеться народ, То буде мати чим прогнати комуністів. Та комуністів і без того трафив шляк, І мій народ вже має прапора і герба, Правда маленького, А я прийшов на свій город і аж закляк - За ніч там виросла залізна верба. Дзвенять патрони, мов листочки у гіллі, Блищать гранати, ніби спілі бергамоти, А молоденькі кулеметики з землі, Вже тягнуть люфочки і просять їм роботи. Хотів сказати їм: "Спізнилися, малі, Бо ми вже вільні і будуєм ліпшу долю!" Але понюхав ковбасу за сто рублів, Йой, де вже за сто гривень?.. І зрозумів, що в нас лиш ціни мають волю. А стовбур верби, то гармата, просто грім, Смикнеш сучка - воно завиє і засвище, Жбурне снаряд, як гарбуза, на білий дім, Не знаю лиш на той, що там, чи той, що вище. Мені недарма нині снився Чорновіл, Я витер лоба, витяг чобота з гноївки, І раптом бачу, мій сусід стоїть, як віл, Й очима лупає на дуба з вибухівки. Йване, хлопе, чим ти зброю поливав? Та ж гавкне пес і йди шукай під лісом хату, А ві стоїть і лиш трясеться: "Якби м знав, То не давав би м в той город суперфосфату!" Ой, не бреши, бо не лише у тому річ, Як відбирали в українців Україну, Я бачив сам, бо копав, як в темну ніч Ти під капусту заховав німецьку міну. Тепер виводить поволі жіночку з дітьми Та не забудь, зі стріхи вийми револьвери. Підем поглянем, що там виросло в Хоми - Він на городі закопав портрет Бандери!