Там, де тремтить в долині туман На світанкових росах, В'ється стежина в травах густих, Що їх ніхто не косить... Стежкою тою, видно, давно Вже не ходили люди... В серці журба змахнула крилом - Що ж на тій стежці буде?.. А на тій стежині стоїть криниченька, І сумує в ній на денці неба жменька... Підійду близенько, зазирну тихенько - Ой, далеко ж тая водиченька! Мов щастя мить, промчали літа, Коли кришталь-водою Розбудила дівчина від сну Вроду ранкову свою!.. Коли в долонях ніжних несла Милому воду пити!.. Та не донесла, та розлила - Не довелось любити... А тепер до неї, тої криниченьки, Приліта лиш вітер, вітер-чумаченько, Та, буває, вночі ясен місяченько Загляда, мов сивий кониченько... До криниченьки я прихилюсь, Степу вдихну дурману І журавлем води, мов колись, Знову собі дістану... Знову нап'юсь її досхочу, Дива того земного - І заніміють, може, тоді Болі мої й тривоги... Хай уста остудить тая водиченька, Згадку щемну збудить у моїм серденьку Про росисті ранки, про слова любенькі Біля степової криниченьки!..