В дні, прожиті печально і просто, Все було як незайманий сніг. Темнооким чудесним гостем Я чекала тебе з доріг. Забарився, прийшов нескоро. Марнувала я дні в жалю. І в недобру для серця пору Я сказала комусь: – Люблю. Хтось підносив мене до неба, Я вдихала його, голубе... І не мріяла вже про тебе, Щоби цим не образить тебе. А буває – спинюсь на місці, Простягаю руки без слів, Ніби жду чудесної вісті З невідомих нікому країв... Є для серця така покута – Забувати скоріше зло, Аніж те, що мусило бути І чого в житті не було.