Одшуміла весна, одспівала чуттєва гроза, І тоді я сказав: Ти у мене, кохана, єдина! Ти мовчала, як ніч, а в очах закипала сльоза І мене запитала: А як же твоя Україна? Ні, не довго я думав, бо думав до того й сказав: Є у кожного в світі єдина, як доля, дорога Прозолочена сонцем твоя материнська сльоза, Ми зійдемо по ній до Вкраїни, а, може, й до Бога. І заплакала ти, закричала, як птиця вночі, Заридала від болю, своє проклинаючи тіло, Дай мя, Господи, щастя, мені його силу вручи, А до тої Вкраїни, яке мені, Господи, діло? Не озвався Господь і мовчали старі небеса, І душа України зажурено й тихо мовчала. І подумав я ще раз, але як і вперше сказав: Ти - кохання і смерть, а потрібно живого начала! І розбіглись дороги, розпався на двоє поріг, Застогнали степи в вересневій печалі осінній, Я сказав побратимам: кохайте коханих своїй, Бо женюся же я на сердечній вдові Україні. Пораюймо в гаях, порадію за вас за усіх, Як збереться наш рід побіля родової калини, Ну та може мені хоч малий подарується гріх І народяться діти достойні нової Вкраїни! І народяться діти достойні, достойні нової Вкраїни!