З доріг життя, здолавши втому, Я в отчий край вернусь назад. Зове мене завжди додому, Як рідний погляд, батьків сад. Його ще з батьком ми садили, - Схилялись віти до руки І набирали зросту й сили Росою вмиті яблуньки. В години лихоліття злого Не всохла гілка запашна, Та батька, зовсім молодого, Взяла у полум'я війна. Взяла, взяла, не повернула, Торкнулась болем до чола, Лиш пам'ять давня і минула В новому листі розцвіла... Та пам'ять зве мене, неначе Я їй назустріч тихо йду... Заплющу очі – батька бачу У яблуневому саду...