За роком рік росте твоя тюрма, за роком рік підмур'я в землю грузне, і за твоїм жалінням заскорузлим, за безголів'ям - просвітку нема. Живеш - і жди. Народжуйся - і жди. Жди - перед сконом. Жди - у домовині. Не назирай - літа збігають згінні без цятки неба й кухлика води. Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем, і добі підставляти спите вірнопідданого лице. І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ. За роком рік росте твоя тюрма, за роком рік підмур'я в землю грузне, і за твоїм жалінням заскорузлим, за безголів'ям - просвітку нема. І не бештати, пане-брате, а триматися на землі! Нею б до печінок пропахнути, в ґрунт вгрузаючи по коліна. А щоб звикнути — остудити, закропити у крик, у кров, заперіщить вишневим віттям віком викрадену любов. І з ордою під дикі галаси прорешечуватись гробами, раз жене нас ненатля сказу по роках, по віках, по горбах!