Заманулось серпню осені п'янкої, Щоб як небо – очі, коси – золоті. Він її не бачив і не знав такої, Просто мав у серці мрії молоді. А коли збігало сонце за водою, Поставали тіні, наче вартові, Підкрадавсь нечутно легкою ходою, Заставав зненацька у хмільній траві. Приспів: Серпень, серпень – місяць наш медовий, Ми такі солодкі, як і ти. І від цього трунку спраглої любові Ми тебе не зможем вберегти! Ти тоді сміялась, поривалась бігти. Все уста рукою затуляла ти. А тому виною синьоокий квітень, Має неодмінно він тебе знайти. Назавжди відходять дні в далекий вирій. Горизонт у мене висне на плечах. Я не оступлюся, вмів любить і вірю – Проясниться смуток у твоїх очах. Приспів.