Вони сиділи на даху, навколо падав сніг. І вітер щиро доносив тіні слів голосних: "Що ж, кохана, чому так погано?.. Минулу ніч я був сам та випив кави за двох. Я чекав на тебе, вихордив під дощ, Моя мила, то де ж ти ходила? Я був шалено злий, коли тебе не знайшов. Я пив вогняну воду, розсипав порошок, Але, мила, так і не попустило. Я вимикав ліхтарі, я вимикався сам. Знаєш, люба, у мене був дивний стан Параної, а що ж із тобою? У цю ніч я хворів, себе не контролював, Не пам'ятаю навіть, лежав чи стояв, Тож, мій зайчик, я чекаю пояснень!" "Розумієш, коханий, серед мого життя Я зробила для себе нове відкриття, Що між нами ніфіга не кохання. Я зустріла його, і як приклад тобі Він не п'є і не палить, грає він на трубі, І сьогодні ми пірнули в безодню. Знаєш, сонце моє, в нього є авто, І ми каталися містом, кохалися знов, Розумієш - ти такого не вмієш. Я переїду до нього, ми будем жити разом, Я буду слухати поп, а не твій рок'н'ролл І, коханий, ми бачимося востаннє". На даху стало тихо, тільки вітер свистів. Нарешті він затягнувся, і проговорив: "Ну, кохана, я тебе відпускаю. Тут ти, люба, права, і в останній раз Я зараз чую цей голос і кружляє цей вальс Зі сніжинок - так і бути повинно. Тож перед сходом на дах я будинок запалив, І нам уже не спуститись, шлях донизу одни - Крізь повітря, якщо виростиш крила. Що було далі - неважливо, все затягує дим. От тільки люди казали, що над дахом цим Кружляв ангел у шкірі й металі. Він співав рок'н'ролл, і цей дивний спів Йшов від міста до міста, про любов і про гнів Там співалось... небо тільки сміялось.