Рідна моя земле, дивна моя нене, Вже ім'я стирає час чи біль життя Та твоєї пісні полум'я вогненне | Спопеля невпинно тіні забуття. | (2) Скільки твої діти кайданів порвали? Скільки у неволі свічкою згоріло? Скільки ти зазнала вражої навали? | Скільки шматували красне твоє тіло? | (2) А на попелищі розцвітали вишні, Вкрилися могили в полі у квітки, І цвіли дівчата - ярі ружі пишні, | І міцніли хлопці - молоді дубки. | (2) Бо плекали долю срібнокличні кобзи, Поливали квітку кожної душі, Щоб і в лихоліття, і в біду, і в грози | Не торкали серцем забуття межі. | (2) Ой, дзвени на сполох, чародійна кобзо, Бо заснула доля, наче хто споїв. Крижаніє серце, дух згасає й розум | Твоїх вірних дочок, внуків і синів. | (2) Ой, дзвени на сполох, чародійна кобзо, Бо заснула доля, наче хто споїв. Пробуди ж ти серце, дух палкий і розум | Твоїх вірних дочок, внуків і синів. | (2)