Пробач, якщо зумієш, за образу За ті слова, що ранять наче ніж. За підле і слизьке моє лукавство І за твоє кохання, що міцніш. Стискає серце розум у лещата І вже заполонило всьо єство. А я холодним поглядом як в ката Плюндрую й нищу в пагонах його. Так я черствий, неначе в грудях камінь Немов не кров по жилах вже тече. Холодний розум надімною править Й наосліп по життю у даль веде. Я сам себе кляну за малодухість, Що серця пут колишніх не зірву. І як сліпець блукаю на розпутті. Шукаю щастя, та чи я знайду? Коли-небудь згадаю всіх кого я зрадив Я на своїм життєвім цім шляху. Заплачу гірко над собою й вами, Та більше не почую я: "Люблю!"