Спив до дна я прикрий келих За здоров'я долі, І з похмілля моє серце Розривають болі. Нащо ж, мила, мої думи, Нащо твої чари, Коли з ними враз по серцю Бродять чорні хмари? Правда, мило мені було, Як ти обіймала І опущене покрів'я З думки підіймала. І на розум накидала, — Правда, мило було!.. Моє серце в цілім морі Розкоші тонуло. Я забув про все на світі, На все не вважав-єм, Я й себе забув самого, Мало пам'ятав-єм. Спам'ятався — а ти щезла... Розум холодіє, Лиш нещасна моя думка Росте та повніє. В якім смутку, в якім жалю З нею я блукаю, В яких болях на чужині На світ породжаю. Породжаю, оглядаю... Мила моя, мила, Чи ти мене, моя мила, Не щиро любила? Чи я тебе, моя мила, Не любив, як треба? Чи то мені така доля Випала із неба? Чого ж дума така пишна, Чого ж слово бідне? Дитя моє недоспіле, Дитя моє рідне! Згубив би я тебе разом, Як Часа свого сина, Але, може, тебе прийме Мати Україна!