Заслання, самота, солдатчина. Нічого. Нічого – Оренбург. Нічого – Косарал. Не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого. Нічого, якось жив і якось не вмирав. Вернувся в Петербург, і ось у Петербурзі – Після таких років такої самоти! – Овацію таку йому зробили друзі! – Коли він увійшов. І він не зміг іти. Він прихилився раптом до колони. Сльоза, чомусь набігла до повік. Бо, знаєте... із каторги в салони... Не зразу усміхнеться чоловік...