Портрет жіночий на стіні, У грубі жевріють вуглинки, І тихо-тихо, як у сні, Пливуть за вікнами сніжинки. Пливуть за ними дні й літа, Уже і біль почав минати, Та не минає самота І відчуття гіркої втрати. Бо ніби й хата — як була, І ті ж у вікнах виднокола, Але дружина відійшла, Відкіль не вернеться ніколи. І стали стіни мов чужі, Заледве справили поминки... Неначе тіло без душі, Оселя, де немає жінки.