Покоїк і кухня, два вікна в партері, На вікнах з квітками вазонки, В покою два ліжка, підхилені двері, Над вікнами білі заслонки. На стінах годинник, п'ять-шість фотографій, Простенька комода під муром, Насеред покою стіл круглий, накритий І лампа на нім з абажуром. На кріслі при ньому сидить моє щастя, Само, у тужливій задумі: Когось дожидає, чийсь хід, мабуть, ловить У вуличнім гаморі й шумі. Когось дожидає... Та вже ж не для мене В очах її світло те блима! Я, сумерком вкритий, на вулиці стою, У рай той закрався очима. Ось тут моє щастя! Як близько! Як близько! Та як же ж далеко навіки! І крається серце, та висохли сльози, Огнем лиш пашіють повіки. Гаряче чоло я в долоні зціпивши, Втікаю від тихої хати, Мов ранений звір той тікає у нетрі, Щоб в своїй берлозі здихати.