Як їх зносили з поля! Набрякли від крові рядна. Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан. Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна Вже не виведе з горя Отих матерів. А степам будуть груди пекти Ті залишені в полі гранати, Те покиддя війни На грузьких слідах череди. Отакі вони хлопці, Кирпаті сільські аргонавти, Голуб'ята, анциболи, Хоч не роди! Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття. І несли їх діди, Яким не хотілося жить. Під горою стояла вагітна, Як поле, мати. І кричала та мати: - Хоч личко його покажіть! Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю, Осміхалася шия З худеньких дитячих ключиць. Гарні діти були. Козацького доброго крою. Коли зносили їх, Навіть сонце упало ниць. Вечір був. І цвіли під вікнами мальви. Попід руки держала Отих матерів рідня. А одна розродилась, І стала ушосте - мати. А один був живий. Він умер наступного дня...