"Ой у полі озеречко, Там плавало відеречко - Соснові клепки, а дубове денце, Не цурайся мене, серце! Ой як будеш цуратися, Будуть люди сміятися. Вийди, дівчино, вийди, рибчино, Поговоримо з тобою!" "Ой рада би я виходити І з тобою говорити, Так лежить нелюб на правій рученьці, То боюся розбудити! Ти, козаче молоденький, В тебе коник вороненький, Сідлай коня та їдь з двора, Бо ти не мій, я не твоя!" Козак коника сiдлає, До коника промовляє: "Риссю, мій коню, риссю, вороненький, Аж до тихого Дунаю! Біля тихого Дунаю Там я стану подумаю, Чи з коня вбиться, чи мені втопиться, Чи назад воротиться. Мабуть, сяду та й поїду Темним лугом по калину, Ой чи не побачу, ой чи не зустріну Свою вірную дівчину! Моя вірная дівчина В темнім лузі заблудила, Тільки слідочок з-під білих ніжечок, Де милая походила. Ой зірву я лист з калини Та й прикрию слід дівчини, Щоб на той слідочок та й роса не впала, Не завіяв пісочок!"