Ой, чиє ж то жито, чиї ж то покоси, Чия то дівчина розпустила коси? Коси розпустила, гулять не ходила, Молодого хлопця навік полюбила. Проводжала мати сина у солдати, Молоду невістку - в поле жито жати. Жала вона, жала, жала — не дожала І до сходу сонця тополею стала... Прийшов син до хати: — Здрастуй, рідна мати! Де ж моя дружина, що не йде стрічати? — Не питайся, сину, про свою дружину, Бери топір в руки — рубай тополину. Як ударив вперше — вона й похилилась, Як ударив вдруге — вона й попросилась: — Не рубай, коханий, бо я — твоя мила, На моєму листі спить твоя дитина. Ой, чиє ж то жито, чиї ж то покоси? Не спішіть, дівчата, розпускати коси...