Вона була красуня з Катеринівки, Було у неї п'ятеро вже вас. Купляла вам гостинчика за гривеник, Топила піч і поралась гаразд. Ходила в церкву, звісно, як годиться. Гладущики сушила на тину. Така була хороша молодиця І мала мрію гарну і чудну. У ті часи, страшні, аж волохаті, Коли в степах там хто не воював, — От їй хотілось, щоб у неї в хаті На стелі небо хтось намалював. Вона не чула зроду про Растреллі. Вона ходила в степ на буряки. А от якби не сволок, а на стелі — Щоб тільки небо, небо і зірки. Уранці глянеш — хочеться літати. Вночі заснеш у мужа на плечі. Де б маляра такого напитати? Навколо ж орачі та сіячі. Уваживши ту мрію дивовижну, Приходив небо малювать шуряк. Вона сказала: Перестань, бо вижену. У тебе, — каже, — небо, як сіряк. Якийсь художник у роки голодні Зробити небо взявся за харчі. Були у нього пензлі боговгодні, Став на ослін, одсунув рогачі. У нього й хмари вигинались зміями, Уже почав і сонце пломінке. Вона сказала: — Ні, ви не зумієте. Злізайте, — каже. — Небо не таке. Вона тим небом у тій хаті марила! Вона така була ще молода! Та якось так — то не знайшлося маляра. Все якось так — то горе, то біда. І вицвітали писані тарелі, І плакав батько, і пливли роки, — Коли над нею не було вже стелі, А тільки небо, небо і зірки...