Навчав мене батько, Як малу дитину, "Держи завжди прямо, Ти, козаче, спину". На добру пораду, Собі не дав раду, А почав підростати, То став забувати. То ж погнув, я спину, На чужого пана, Чому така доля, У мене погана? Я робив на пана, Та не став багатим, Видно тепер буду, Я лише горбатим. То що малим вивчив, Я не мав забувати, І твої слова тату, Довелося згадати. Даремно забув же, Я ж козацького роду, То й розпрямлю спину, Й піду до народу. Піду до народу, Всім стану казати, Нема краще в світі, Як дома бувати. Нема краще в світі, Не було й не буде, Коли стануть вільні, Українські люди! Коли вони будуть, Не пана питати, А самі свою долю, Будуть вибирати. Виборем всім миром, Ми щасливу долю, Будем добре жити, Й забудем неволю. І життя заможним, Зможемо зробити, Коли усі люди, Будуть чесно жити. А ще нам потрібно, У рідній країні, Робить добрі справи, Нашій Україні.