Поставили його на границі своєї рідної землі І стеріг він її, як зіниці, стеріг, як ока в голові. Стояв він там не дві години, Мабуть, забули про його... Отут границя, тут його поклали на сторожі, Щоб сторожив краю свого, бо сили йдуть ворожі. Стоїть, минає день і два, і перша ніч, і друга, Гудуть вітри, шумить трава, в душі являєсь туга, Мабуть забули, подались, та я стояти мушу, Не даром обіцяв колись за край віддати душу! Хіба ж ми квіт, хіба вишневий квіт, Хіба ж ми квіт, щоб нас вітри зривали? І несли ген, ген в далекий світ, І несли ген й де любо їм кидали? Хіба ж ми піна, піна на ріці, Хіба ж піна, що з хвилею несеться? Хіба ж ми мряка, мряка в байраці, Хіба ж мряка що з сонцем розів'ється? Останню крихту хліба з'їв, нігде нема водиці, Та він належав до стрільців, що стерегли границі. Хоч млів від голоду й жаги, та з місця не подався, Боровсь хоробро, без ваги погиб, а не піддався! Останній вистрілив набій, п'ять куль дістали в груди, Бувай здоровий, краю мій, прощайте, добрі люди! Хіба ж ми сон, опів-, опівночі, Хіба ж ми сон, що ранку не діждеться? Точи з нас, доле кров, точи, точи, В нас вічне серце, вічне серце б'ється! В нас б'ється серце, серце молоде, Б'ється серце, що не боїться смерти! По бурі знову, знов погода йде, Життя з землі, життя з землі не стерти!