Не матір та, яка своє дитя Забула рідної навчити мови. Чужою йде дитина у життя, Її душі скалічено основи. Бо перелізти через низький тин, І п'яниця непробудимий зможе, А нам від золота й усіх вершин, Честь рідного народу найдорожча! Бо стид не дим, а виїсть очі нам, Росте наш нарід не з землі, а з мови! Лише дурному мулить очі храм, Якого зодчий креслив для любови. В час голоду, у занімілий жах, Співала мати колискову пісню, Із сподіванням: на широкий шлях Її дитяті сонечко заблисне. І вкупі з материним молоком, Словечка мови рідної всмоктали, Щоб доля усміхалась над Дніпром, І солов'ями лози заливались. Крім співу солов'їного, ще чим Привабить може сад у синій вечір ? І нарід є погноїщем отим, Коли немає голови на плечах. Немає риби без річок, ставків...- Муку з комори до млина не носять, Гризе сумління підлість без зубів, Мов ховрахи стебло в сльозисту осінь. Бо й словом цим Шевченка "Заповіт", Написаний для поколінь грядущих, І так, століттями із роду в рід, Ми власним серцем ідемо, живущі ! Це ж злочин і непрощена ганьба Забути те, що нас тримає в світі; Зведеться тільки в недруга й раба Рука, народу віку вкоротити. Та він безсилий буде, як і гнів Негоди, піною яка спливає Поверх тієї хвилі, що до нив Жене вали, рекоче гордо краєм.