Дівчину вродливу юнак покохав: Дорожче від неї у світі не мав. І клявся, божився, що любить її Над сонце, над місяць, над зорі ясні. Тебе я кохаю. За тебе умру... Віддам за кохання і неньку стару! Та мила його не боялась гріха: Була, як гадюка, зрадлива, лиха. Всміхнулась лукаво і каже йому: Не вірю, козаче, коханню твому. Як справді кохаєш, як вірний єси, Мені серце неньки живе принеси. Юнак мов стерявся: не їв і не спав, Три дні і три ночі він десь пропадав. І стався опівночі лютий злочин: Мов кат, витяв серце у матері син... І знову до милої, з серцем в руках, Побіг, і саженний гонив його жах. Ось-ось добігає, не чуючи ніг... Та раптом спіткнувся і впав на поріг. І серденько неньчине кров'ю стекло, І ніжно від жалю воно прорекло... Востаннє озвалось до сина в ту мить: Мій любий, ти впав... чи тебе не болить?