В лузі, як по килиму, дівчина гуляла, Ніженьками білими стежку гаптувала, З того дня на березі, наче самоцвіти, Непокоять серденько запашнії квіти. Коли сонце вранці промені розкида, Хлопець чорнобровий на стежину вийде, Стане, вдаль погляне, мурави торкнеться, Квітоньки побачить - радо посміхнеться. Квітоньки ви, квіти, ніжні та барвисті, Наче ті перлини в радужнім намисті. Де ж та дивна сила, що вас породила? Де ота рученька, що вас посадила? В лузі, як по килиму, дівчина гуляла, Ніженьками білими стежку гаптувала, І відтоді в полі, наче самоцвіти, Непокоять серденько синьоокі квіти.