Я запитаю в себе, питаю у вас, у людей, Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці: Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день, Коли ми українці, забули, що ми українці? І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот, І що є у нас душа, яка ще од Байди нам в'ється, І що ми на Вкраїні – таки український народ, А не просто населення, як це у світах діється. І що хміль наш – у тісні, а не у барилах вина, І що щедрість - в серцях, не лиш у кримських вітрах, І що є у нас мова, і що українська вона, Без якої наш край – територія, а не Вкраїна. Я до тебе кажу і до кожного з вас: Говори! Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати Запитаймо у себе вустами, з якої пори Почали українці себе у собі забувати? Українці мої! Як гірчать мені власні слова... Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці. Але мушу казати, бо серце, мов свічка сплива Коли бачу як люто себе зневажають вкраїнці. Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил, Можна жити хохлом, і не згіркне від того хлібина Як тільки хто ж колись небо нахилить Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна.