Стрілася на полі, руку подала, Чорною бровою тихо повела. Ніжно усміхнулась, зникла у житах, - Хусточка майнула, наче білий птах. Як повів бригаду славних косарів, Хвилями покосів поле перебрів. Думав - заховалась в житі, гущині, А вона сміялась десь удалині. А вона в'язала росяні снопи, Колосок зривала з кожної копи. Як ішла додому в житньому вінку, Радо всі вітали дівчину швидку. Лиш у мене серце билось гаряче: Думав, чорноока знову утече. Утекла б, та в полі скрізь уже стерня, Утекла б, та серце дівчину спиня. І чого тікати, як зійшлись путі. Як любов єднає щастям у житті!