Ми тут жили ще до часів потопу, Наш корінь у земну вростає вісь І перше, ніж учити нас, Європо, На себе ліпше збоку подивись! Ти нас озвала хутором пихато, Облиш: твій посміх нам не допече, Бо ми тоді вже побілили хату, Як ти іще не вийшла із печер!.. Живи собі уходжено і сито, Ми не питаєм з усміхом кривим, Якою б ти була у цьому світі, Аби ми плуг і колесо, і жито Не дарували пращурам твоїм... Ми ж не виказуєм, яку недолю Тобі вістило знаками біди, Аби козацький стан у Дикім полі Не зупинив азійської орди... Живи собі... Ми зі своїм уставом Не сунемось до тебе в монастир, Але дозволь і нам за отчим правом По-своєму облаштувати двір!.. Так, ми в гешефтах — і не вмілі, й сірі, Ви ж у торгах сягнули верховіть, Та навіть вам шагреневої шкіри В роковий час усе ж не докупить... Земні діла сповна оплатить небо І в Судний День воздасться всім ущерть: І тим, хто зрадив побратимство Ельби, І тим, хто сербів рокував на смерть... Життя мина... Усі ми перебудем: Хто — при бандурі, хто — при гамані, А що вже по собі залишим людям, Судити не тобі, і не мені!.. Відкриті наші предківські чертоги Усім, хто має помисли не злі. Прийдіте з миром! Та, заради Бога, Не вчіть нас жить на батьківській землі! У кожного — свої герби й знамена, Свій лад і чин в державі й при столі, Ми всяк своєї долі ковалі: Вам до душі вертка синиця в жмені, А нам до серця — в небі журавлі! Такі ми є!.. А ви такі, як є...