Давно-давно відплакали вдовиці, І дим війни розтав у зморшках ран. А мати жде, і біль пече зіниці. Димить туман, Димить туман... Дістала знов із скрині вишиванку, Що так любив носити син Іван. Згасає день в манливому серпанку — Димить туман, Димить туман... На ній цвіте незламана калина, Блакить озер і колосистий лан. І мати знов хова сорочку сина. Димить туман, Димить туман... День догорів, як маки на покосах, Сорочка жде, коли ж прийде Іван. І ніч не спить, не спить на сивих косах. Димить туман, Димить туман...