Я пройдуся босими ногами, З своїм серцем заспіваю в такт, Богуслава найсвятішими стежками, Що так часто виринають в моїх снах. Прилечу до тебе, наче вітер, Розцілую ніжно твій поріг, Припаду чолом у твої квіти Серед рідних і омріяних доріг. Помолюсь на срібні твої води, Наберусь з них свіжої снаги, Де в туманних маревах світанку Ненька Рось голубить береги. І несуться стрімко, миють скелі Її води чисті, мов сльоза, І, співаючи бадьоро та весело, Мою душу закрутила течія. Я вдихну повітря богуславське, Стоячи у лісі віковім, Занурюся з головою у сиву казку, Лісу свою тугу оповім. Чом сумуєш, дівчино Маруся? Заспівай нам пісеньку свою, Хай я за козацтвом зажурюся, Хай я свою душу звеселю. Ген з Лабунки видно скрізь далеко, Видно річки голубу гладінь І церковні бані, мов лелеки Знялись у господню неба синь. Золоті поля ласкає сонце, Розливають тугу солов'ї, Заглядають тихо у моє віконце Богуславські ніжні вечори. Ген розкидав щедро та барвисто Свої землі батько Богуслав, Що мені з дитячої колиски Любов до України передав. І скільки б літ не мав би за плечима, Якими б я стежками не блукав, Через світи простелиться дорога рушниками | В благословенний рідний Богуслав! | (2)