Колись я із тяжкої туги На лаві дубовій лежав, Останній карбованець срібний В пустії калитці держав. Аж тут навинулась дівчина, І я свою тугу забув; Дівчино, моя ти дівчино, Богдай тебе бог не забув! І сів я на лаві дубовій, І сіла дівчина моя, Дівчина мене обійняла, Обняв же дівчину і я. Їден поцілунок гарячий — І я, як від чарів, ожив; Дівчино, моя ти дівчино, Богдай тебе бог оживив! Дівчина мене пригорнула, Дівчину і я пригорнув, Дівчина на лаві заснула, І я коло неї заснув. І снилось так мило та любо, І я через сон говорив: "Дівчино, моя ти дівчино, Богдай тебе господь любив!" Раненько дівчини не стало, І знов я на лаві лежав І міцно слабими руками Пустую калитку держав. Узяла, псявіра, узяла. І я собі тихо сказав: "Дівчино, моя ти дівчино, Богдай тебе дідько узяв!"