Берізка на горбі вмирала від журби. Від самоти, від злих вітрів і стужі... І раптом березень такий натхненний, дужий, Прийшов до неї й вимовив: - Люби! І враз вона відтала, ожила, Закучерявилась і стала невпізнанна, Сережки золотисті одягла, І березень її назвав - моя кохана. Вони кохалися...Та березень пішов, І до берізки інші залицялись, Але вона на те лише сміялась І ждала березня, щоб заквітчатись знов. І враз вона відтала, ожила, Закучерявилась і стала невпізнанна, Сережки золотисті одягла, І березень її назвав - моя кохана.