Коли весна до гір прийшла, Черешня дика розцвіла, Сорочку вишиту Гуцулка одягла. Ходила по крутому зворі, Дивилась на узори, На тії обереги, Що берегли її. Від блуду і облуди, Від чарів і спокуси, Зміїного укусу, Від злого і лихого, Що є в її краю. Та від кохання щирого Вони не берегли. Не берегли вони І від червоної чуми. Коли весна до гір прийшла, Черешня дика розцвіла, Сорочку вишиту Гуцулка одягла. Ішла вона до шлюбу Із милим залюбки, А поруч веселились Дівчата й парубки. Гукнув хтось враз: "Облава!" – Аж гори затряслись. – Від верб, де переправа, ЕНКаВедисти йшли. Взялись за кріси хлопці – Відважні парубки, І – жити чи не жити, А честь слід вберегти! І – жити чи не жити, А честь слід вберегти! – Так їх діди повчали, Так вчили їх батьки! Коли замовкли кріси, Приплюснувся Горган – Вдовкіль палали стріхи, Стелився дим-туман. Гуцулка-наречена Лежала на траві, Поранена у груди – Сорочка у крові. Стоїть гора висока, І звори ї круті, Узори-обереги На ній, як світ, ясні. То дівчина-гуцулка, Ізцілена від ран, Горою вранці стала, Щоб берегти свій край! Від блуду і облуди, Від чарів і спокуси, Зміїного укусу, Від злого і лихого, І від червоної чуми! І від червоної чуми!