Б'є крильми птах глухої півночі над мурами, Б'є крильми птах та й ловить дзьобом грати. Не жур мене, товаришу похмурий мій, Нам так приречено з тобою помирати. На велелюднім торжищі між ницих і крикливих, За тридцять срібних продані від каїнів і юд, Ми ордени їм кров'ю покропили, І, вже не вірячи у Божий Страшний Суд, За мудрість, за любов, за скривджених і вбогих Ми підем на Голготу – ти і я – Під крик "Розпни!" нікчемного й брудного Орденоносного хам'я. Б'є крильми птах глухої півночі над мурами, Б'є крильми птах і зазира в вікно... Заснув весь світ, і люди сплять давно... А чоловік стоїть за гратами понурими І дивиться в вікно – У дірку чорну, в безвість непроглядну, Ні віддиху, ні руху, лиш живчик на чолі. Там десь, туди десь, за чорне простирадло Думи і серце – бігом по землі... Очима хоробливими утік за кам'яницями, Бровами нерухомими крізь ніч залетів. Там десь, туди десь – з свобідними птицями Там десь – де юнь і де цвітінь. Б'є крильми птах глухої півночі над мурами, Б'є крильми птах і мотиль прилетів. Із тьми на світло крізь іржу прутів Загнався, загнався мотиль здуру. І закрутився в безнадійнім герці, Об дивне світло поломивши зір. В розпуці б'ється, трапивши у вир, Шалено б'ється об пухир, як об набрякле болем серце. Немає відгуку. Чигає ніч байдужа, Набрякле серце марно жде поради... Дай руку!.. Дай же руку мені, друже!.. А ти любив цей світ брехні і зради. Чого ж той птах бунтує так за мурами? Чого ж той птах так крилами об грати? Товаришу, товаришу похмурий мій, Ну, а як ми не хочем умирати?! І ми не вмрем, нас не зітруть із рубрики, Ми оживем в страшнім вогні стихії. Ми ще каратимем хамів Мечем Республіки – На місці лобнім – там, біля Софії!